Василь Семенович Стус.  

    Украінська поезія тісно пов'язана з многотрудним життям народу, визначалась ним і визначала його, була вершиною його духовності. У найяскравіших виявах ця поезія випереджала свій час, вступала в суперечності з "неправдою світовою”, за що платила долями й життями кращих своїх синів. Від Тараса Шевченка до Василя Стуса…

        В. Стус по праву вважається одним з найвизначніших  українських поетів ХХ століття. Широко відомий він за рубежем. А насамперед поет був людиною з великої літери, яка відважно й самозреченосвиступила за високі ідеали добра, правди, справедливості, гуманізму – цих високих, вічних загальнолюдських цінностей, за національну гірдість і самостійність українського народу.

        А розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час Різдвяних свят, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Винничині. Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав "гарним”, проходило в атмосфері добра і любові. А ще - народної пісні.

         "Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно співати”. З чистого джерела народної пісні черпав майбутній поет любов до добра, краси, від мами і від пісні вчився над усе ставити чисту совість і слово правди.

          Навчався спочатку в місцевій школі, потім – у Донбасі, куди сім'я переїхала, коли Василько був ще маленьким хлопчиком.

          Пам'ять по собі школа залишила безрадісну. "Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, друге – дурне”, - згадував пізніше Василь. Проте саме в школі прокинулась в нього потреба віршувати: "В 4-му класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов”.    

          Вищу освіту Василь Стус дістав на історіко-філологічному факультеті Донецького державного педагогічного інституту. Студентські роки він пізніше назвав "трудними”. Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, і, ще більшою мірою, казеного схоластичного навчання.

         Студентом Стус глибоко зацікавився світовою літературою, перед усім поезією. Усе тиття він виявляв інтерес до митців, які відзначались неординарністю світобачення, інтелектуалізмом, не зупинаючись інколи перед виходом за межі раціонального.

          Якби там не було, та Василь Стус зумів узяти навіть із тогочасного обкроєного вузівського навчання дуже багато.

          Закінчивши інститут, молодий учитель їде в сільську Таужнянську семирічну школу Гайворонського району на Кіровоградщині.

           Василь Стус мав дивовижне почуття гумору, вмів тонко підмітити деталь,спародіювати ситуацію, пожартувати – це пом'ятають усі, хот знав його близько.

          Як учитель, Василь Стус залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоч і працював він там усього два місяці – до призову в армію.

          Після служби в армії (1959-1961), де "вірші, звичайно, майже не писалися”, В.Стус у 1961-1963 роках учителює в Горлівці на Донбасі, працює літредактором газети "Соціалістичний Донбас”. Ці роки він назвав "часом поезії”, захоплюється вершинними досягненнями світової та української літератури, багато пише сам. Перший вірш надрукований у 1959 році.

           У1961 році В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, прцює над дисертацією на тему «Джерела емоційності художніого твору».   

          У ті роки поет багато друкується, з'являються його поезії у журналах «Вітчизна», «Дніпро».

           Довго не виходила перша збірка Стуса. Так і не побачила світу його книжка на Україні, бо вже через рік, коли арешти української інтелігенції почали набувати масового характеру, у вересні 1965 року в кінотеатрі «Україна» Василь закликав присутніх до протесту проти несправедливості.

           Одразу ж його викл.чили з аспірантури. В наказі було – за систиматичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу.

            Нормою було мовчати, відмовитись від власного «я», не виринати на поверхні політичних вирів. Але тоді зник би поет.

          12 вересня 1972 року колегія по кримінальних справах Київського обласного суду подала звинувачення. Вирок був: табір сурового режиму на 5 років і заслання на 3 роки.

           Василь Стус повернувся до України наприкінці 1979 року  після відбуття повного терміну таборів у Мордовії і трирічного заслання на Колимі у селищі при руднику імені Матросова. Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять  друком дві його збірки: «Зимові дерева»(1970) та «Свіча в свічаді» (1986). Його ім'я стало широко відомим у цілому світі, поезії перекладаються англійською, німецькою, росіїською, іспанською та іншими мовами світу.

            Він вже друкувався у пресі, його поетичний дебют помітив і поцінував Андрій Малишко. Його знали і бачили як поета , але далі не пускали.

            Минуло менше року. Жовтень 1980. Знову арешт. Знову вирок. На цей раз винятково суворий: десять років таборів суворого режиму і п'ять років наступного заслання. Усього двадцять три роки неволі за сорок сім усього життя.

           Цілий рік у камері-одиночці. З 1982 року на 1983-й. За нескореність, за непокірність, за свою думку, за гордість,за неприниження.

           У ніч з 3-го на 4-те вересня 1985 року в карцері ВС-369/36 помер Василь Семенович Стус. Заледенілий від холоду, задушений сердичним приступом, нервовим виснаженням, болем, гіркотою, знущаннями.

           Найважче було те, що в останні роки від нього забирали написані вірші, забрали цілу нову книгу «Птах душі», переклади, забирали кожен написаний рядок і казали, що спалили все.

           Стус був незручний. Його безкомпромісність була природною, а не показовою, моральні вимоги до часу, до середовища, до себе були справжніми.    

           16 листопада 1989 року відбулось таки важко виборене перезахоронення Василя Стуса з Чусового Пермської області на Байковому цвинтарі в Києві, яке перетворилось у велечезну політичну маніфестацію, у демонстрацію піднесення національної самосвідомості українського народу.

             Колосальна потреба самоосвіти, безперестанна праця над собою і віра. Віра в ту ідею, якій він присвятив життя, - в Україну, в національне майбутнє піднесення, у самоствердження багатостраждального свого народу і його відродження . І ще, віра в любов.

             В оту найкращу в світі, єдину – Валентину Попелюх, що не побоялась зв'язати своє життя з уже опальним, виключеним з аспірантури, безробітним поетом, оту, яка винесла, не зламалась, величезний, неймовірний тягар – бути дружиною зека, в'язня, «державного злочинця», виховати в тяжких умовах сина і лишитися відданою коханою дружиною. Дивовижна жінка, якій присвячені чудові вірші про кохання і вірність, рядки рідкісної ніжності й теплоти.

    Микола Кіндратович Вороний.

          Вороний Микола Кіндратович народився 6 грудня 1871року на Катеринославщині. Народився в сім'ї ремісника. Батько – К. П. Вороний походив з кріпаків, мати – О. Д. Колачинська – з роду освітнього діяча ХVІІ-ХVІІІ століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Микола навчався в Харківському реальному училищі, пізніше в Ростовському реальному училищі, звідки був виключенний за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філосовський факультет). У Львові зблизився з Іваном Франком, який справив великий сплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товаринства імені Шевченка, режисером українського театру товаринства "Руська бесіда”, в редакції журналу "Життє і слово”, де вів рубрику "Вісті з Росії”. З 1897 року актор труп Кропивницького, Саксаганського та інших. В 1901 році залишив сцену і служив в установах Одеси, Харкова, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Жовтневої революції Вороний не сприняв і в 1920 році емігрував за кордон. Жив у Варшаві, потім переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі примузичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Перші поетичні твори написав ще навчаючись в Харківському реальному училищі. Друкуватися почав в 1893 році (вірш "Не журись, дівчино”).

           Поет, перекладач, видавець, актор, громадсько-культурний діяч, автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій Микола Кіндратович Вороний був незаконно репресований у 1934 році. За постановою слідчих органів розтріляний 7-го червня 1938 року.

          Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.

       Перша    Катеринославська    поетеса

Лідія Вікторовна Сохачевська.

          Серед імен українських поетес, які відіграли помітну роль у літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття, слід згадати ім'я нашої землячки Лідії Вікторівни Сохачевської.

          Народилася Л. Сохачевська і Новомосковському повиті Катеринославської губернії. На жаль рік народження не відомий. Сім'я її жила дуже бідно. Рано помер батько, і Лідія змалку зазнала труднощів життя.

           Молода, повна надій дівчина невпинно тягнулася до знань. Незважаючи на тяжкі матеріальні обставини, вона здобула освіту, стала народною вчителькою, служила в катеринославському земстві, нотаріальній конторі Сперанського і давала приватні уроки. Активну участь Л. сохачевська брала у катеринославському товаристві «Просвіта», відвідувала сімейні вечори, лекції, різні культурно-освітні заходи товариства, покладаючи велику надію  на просвітницький рух серед народу.

            Значну підтримку і частково матеріальну допомогу надавав Л. Сохачевській  Д. І. Яворницький. Багато часу проводила Л. Сохачевська з Яворницьким в його будинку та затишному садочку. Саме тут вона читала йому свої твори, слухала співи кобзарів.

            З 1908 по 1910 Л. Сохачевська навчалася в Петербурзі на загальнопросвітніх курсах Черняєва, мріяла вступити на Бестужевські. Скрутне матеріальне становище змушувало її одночасно з навчанням працювати в канцелярії. Напружена праця (8 годин на день вона була на службі, 5 годин – на курсах, потім – готувала уроки), слабке здоров'я , несприятливий перербузький  клімат призвели до того, що вона захворіла на сухоти. Окрім того її не покидали хвилювання за родину, що мешкала у Новомосковську. У 1910 році її вітчим позбувся роботи і сім'я залишилася без засобів існування. Але ні хвороба, ні скрутне матеріальне та моральне становище на чужині, ні що не могло примусити її покинути навчання.

              Свої перші твори Л.Сохачевська писала російською мовою, але згодом під впливом та за порадою Яворницького стала писати українською.

       Життя Л. Сохачевської трагічно обірвалося у січні 1911 року в місті Ялта передчасною смертю.

               Поезії Л. Сохачевської мають автобіагрофічний характер, що надає їм особливої чуттєвості. В поезії «Сумна хатина» вона змальовує картину будування сім'ї:

Творчість Сергія  Бурлакова.

           Бурлаков Сергій Романович народився 21 червня 1938 року в селі Білогорівка Лисичанського району на Луганщині. Закінчив Дніпропетровський університет. Працював головою правління Дніпропетровської організації СПУ. Нагороджений орденом та Почесною Граматою Президії Верховної Ради України.

           Автор поетичних збірок: «Трояндові світання», «Русло», «Сфери», «Бистрина», «Доброчин», «Зодче літо», «Краса – з любові», «Неопалима врода», «Золоті ранети», «Віра», «Рельєфи», «Зустрічний рух», «В твоєму імені», «Сонети», «Зваба». Твори видавались також у перекладіна російську мову.

           Щирість почуттів, філософське осмислення часу та людського буття – визначальні риси творчості Сергія Бурлакова.

           Сергій Бурлаков почав рано писати. Будучи студентом четвертого курсу філологічного факультету Дніпропетровського університету, Сергій Бурлаков дебютує з першою, скромною за обсягом поетичною збіркою «Трояндові світання». Друга збірка русло з'явиласядруком в 1967 році і стала переконливою заявкою на постійність роботи в майстерні, де твориться всякчасне диво поезії.

           Сергій Бурлаков із відстані свого більш ніж дватцятилітнього творчого досвіду пише про свої поетичні молоді літа: «То була пора золота і бентежна. Серце поривалосьдо чогось високого, незвіданого,ущерть налите бурхливою хвилею поетичного оновлення, яка зринула з глибин 60-х років…»   

Павло Глазовий (30 серпня 1922 — 31 жовтня 2004) — український поет — гуморист і сатирик.

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім`ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 р. був призваний служити в армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після війни Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького. У 1950—1961 рр. — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво».

 Друкується з 1940 року. Окремими виданнями вийшли: поема "Слався, Вітчизно моя!” (1958), поетичні збірки сатири та гумору "Великі цяці” (1956), "Карикатури з натури” (1963), "Коротко і ясно” (1965), "Щоб вам весело було” (1967), "Мініатюри та гуморески” (1968), жартівлива поема "Куміада” (1969), "Усмішки” (1971), книжки для дітей "Пушок і Дружок” (1957) та "Старі друзі” (1959), написані в співавторстві з Ф. Маківчуком, "Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника” (1958) — у співавторстві з Б. Чалим, "Іванець-Бігунець” (1963), "Як сторінка, то й картинка” (1964), "Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу” (1965), "Перченя” (1966).

Сміху іскорки ясні...

Їх залишив по собі класик сучасного українського гумору, справді-бо народний улюбленець Павло Глазовий Знаю: славі, що прийшла до нього, він не прагнув запобігати. Пошуковцем посад, звань, нагород ніколи не був. Тим надійнішою постає ця слава тепер. А народна шана - це передовсім природне відлуння на добро, яке ніс Павло Глазовий у світ... Високий, поставний, з красивим відкритим обличчям, що ледь-ледь (наче здалеку) підсвічувала тепла усмішка, навіть на людях він здавався самітником, зосередженим на своїх думках - наче над отією книгою, що кожен Майстер пише все життя. Павло Глазовий створив у своїх творах строкату й різноманітну галерею персонажів, що самі промовляють за себе, живуть своїм життям, постають такими, якими є: не кращими й не гіршими, але скрізь - справжніми. Котрі, то на жаль, то на радість, втілюють риси, характерні для свого часу і свого народу. У гумористиці Павла Глазового, в єдності віршованих історій, ситуативних подробиць, постає широка картина народного життя та його особливості: духовні, моральні, етичні й побутові...

 Про все це автор веде мову з усмішкою, іронією, часом легким сарказмом (гуморист!). Але ширше й важливіше - з великим і щирим уболіванням за людину. Її життя, мову, Батьківщину... З гарячими думками про майбутнє: чи збережуть українці своє рідне - слово, культуру, пам'ять, звичаї? Ці тривоги чим далі сильніше переймали старого-старого письменника, поставали у нових і нових віршах.Він поспішав і - встиг! Останнє десятиліття стало прощальним злетом. Благословенна доля берегла пам'ять, талант, гострий розум, зацікавлення до сущого навколо - і до останніх днів на землі. Вісімдесятидволітній мудрець (не лише письменник, а й великий читач з назавжди для душі обраним Шевченком) Павло Прокопович пам'ятав усе життя:

                        Стовба Александр Иванович

 Народився 9 липня 1957 р. - у м. Дніпропетровську. Поет. 1980 року загинув в Афганістані.

 У 80-х роках 20-го століття в літературу стрімко увірвалась гаряча хвиля афганської поезії. Це були в більшості прості невибагливі тексти для пісень під гітару - надривні, хвилюючі, про страшні трагічні долі хлопчиків, кинутих злочинною владою у м'ясорубку непотрібної ні їм, ні їхньому народові війни. Але були і зразки високої поезії, тієї, що надовго переживає авторів, як, скажімо, вірші Олександра Стовби.

 Його життєпис загалом повторює біографії п'ятнадцяти тисяч його ровесників, які вчились, працювали, закохувались і мріяли. А потім загинули заради чужих амбіцій.

 Народився Олександр у Дніпропетровську, згодом родина переїхала до Дніпродзержинська, де батьки працювали на коксохімічному заводі. В родині панувала тепла аура довіри, взаємоповаги, і розуміння, культ книги й пам'ять про предківське коріння. Після закінчення школи № 20 і невдалої спроби вступити до військового училища працював пожежником, наступного року таки вступив до Київського вищого військового училища імені Фрунзе. Вчився з відзнаками, одержав погони лейтенанта, служив командиром мотострілкового взводу в одній з частин Радянської армії. А потім був Афганістан. Туди він потрапив наприкінці 1979 року в складі «обмеженого контингенту радянських військ». Звідти молодий офіцер не повернувся - 29 березня 1980 року. Він загинув. Додому повернулись його вірші, в яких яскравими світлинами відбилась юнацька бентежна душа.

 Вірші Олександра Стовби вперше були надруковані вже після його загибелі. Перша маленька книжечка «Песня грозы сильней», підготовлена стараннями матері поета і відомого письменника Михайла Селезньова, побачила світ в місцевому видавництві 1981 року. Вже через рік у Москві вийшла друга книжка, а потім ще декілька. У березні 1984 року Олександра Стовбу посмертно було прийнято членом Спілки письменників СРСР, а в 1987 йому присуджено премію ім. Ленінського комсомолу. Пізніше під впливом сотень листів від окремих осіб і цілих колективів до керівних державних органів 11 листопада 1990 року Указом президента СРСР Олександру Стовбі було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Теж посмертно.

 З тих пір минуло немало літ. За цей час у Дніпродзержинську відкрито пам'ятник поетові, його іменем названо вулицю у Дніпродзержинську, школи та піонерські організації на Дніпропетровщині, йому присвячені вірші, про нього написані книги, знято документальний фільм, з'явилась обласна літературна премія імені О. Стовби. Живуть і Сашині збірки поезій, їх друкують і популяризують, читають, складають за ними літературні композиції. Його поезія бентежить душі, викликає відгук в серцях і змушує мислити. Бо це справжня глибока духовність. І можна лише уявляти, яким сильним майстром слова став би Олександр Стовба, скільки прекрасних поезій міг би подарувати, якби... Гіркі запізнілі жалі.

 Рідні й друзі згадують, що юнак любив підписуватися „А.И.Ст." - з цього виник чи то псевдонім, чи то ласкаве прізвисько - Аіст. Птах, який завжди повертається додому, в отчий край. Попри всі негоди і бурі, через відстані й час.

 Дмитро Іванович Яворницький – історик і краєзнавець.

         Є у Дніпропетровську державний історичний музей імені                          Д. І. Яворницького, видатного українського вченого.

         Народився Дмитро Іванович 7 листопада 1855 року на Харківщині. В студентські роки юнак полюбив історію, літературу, мистецтво. Подорожуючи під час канікул нашим краєм він найбільше полюбив Придніпров'я і поставив собі за мету вивчати історію запорозького козацтва і написати про нього книги.  Він починає збирати козацькі реліквії, записувати козацькі пісні, спогади старих дідів про козаків, їх подвиги.

         Перша його книга вийшла у 1888 році і мала назву "Запоріжжя у залишках старовини і переказах народу". Щоб зібрати багато спогадів, різних козацьких реліквій, речей Дмитро Іванович пішки пройшов усю Дніпропетровську область.

         Останні 35 років свого життя Д. І. Яворницький прожив у Катеринославі (нині Дніпропетровськ).

         Він оселився на Дворцовій площі в будинку номер п’ять. Цей будинок усі знають у місті. Бо в ньому – музей академіка Яворницького.

         Музей – це його дітище, він його очолював з 1905 по 1933 рік.

         Яворницький прожив довге плідне, цікаве життя. Його ще називають "батько" українського козацтва. Він написав більше 200 історичних праць. Переважна більшість з них – історія запорозьких козаків. Як археолог він розкопав більше 1000 історичних пам'ятників (могил). Записав більше 3000 українських народних пісень, приказок, прислів’їв.

         Уявіть собі – Яворницький робив все це з власної ініціативи. Він не був заможною людиною. Все робив на власний кошт, незважаючи на матеріальну скруту.

         Оце і є справжнє служіння Україні.